"В коханні не може бути переможців чи переможених", - екс-учасниця "Холостяка" Світлана Кирган

Світлано, ви стали однією з учасниць 13 сезону шоу "Холостяк". Чому ви вирішили взяти участь у проєкті?

У мене була цікавість до особистості Олександра Терена. Все просто. Я не йшла туди заради якоїсь іншої мети. Незважаючи на мій досвід, про який я ніколи не починала вести розмов самостійно, мені дійсно хотілося знову закохатися, і я до цього готова. Я готова до нових стосунків та хочу дітей з чоловіком, чиї цінності та світогляд мені близькі. Свого часу холостяк видався мені людиною, з якою можна спробувати.

Як проходив кастинг? Чи вірили ви в те, що потрапите у проєкт?

Чесно кажучи, так – вірила. Не знаю чому, але було стійке відчуття, що я опинюся у проєкті та зустрінусь з холостяком. Щодо кастингу – на початку це були колективні зустрічі, під час яких поруч сиділи й інші потенційні учасниці. Нам задавали питання про наш світогляд, стосунки, секс та життєві кризові ситуації…і ми мали на це відповідати. Опісля колективної розмови, мене одну з усіх дівчат, які сиділи зі мною поруч, запросили на індивідуальне спілкування з редактором проєкту. Вже під час індивідуальної розмови підіймалися теми кохання, служби, творчості, родини, планів та очікувань. Пам’ятаю, це спілкування видалося мені легким та приємним… Я говорила про намір створити родину, говорила, що хочу знову кохати та бути коханою, читала свої вірші та розповідала життєві історії.

Перша зустріч з Тереном. Якою вона була для вас? Чи він вам сподобався?

Так, безсумнівно. Я бачила його раніше збоку на якихось заходах, і мала уявлення про те, як він виглядає вживу. Тому, щодо зовнішності не було жодних питань. На мою думку, він дійсно симпатичний чоловік. Ну, і моя реакція у коментарях, які були показані в етері, говорить сама за себе.

Щодо першого діалогу… Мені він теж видався цілком душевним та природнім. Без надмірностей чи провокацій, просто щира та трохи сором’язлива розмова. На мою думку, таким і має бути знайомство та перша зустріч.

Ви уявляли собі спільне життя з людиною з інвалідністю?

У мене є хороші знайомі, ветерани з інвалідністю, з якими ми обговорювали цю тему. Також, під час своєї служби, я часто стикалася з дружинами поранених воїнів, які у своїх інтерв’ю розповідали мені, як це жити з людиною з інвалідністю. Всі як один говорили, що першочерговою є підтримка та розуміння. Я готова підтримувати та розуміти свого коханого чоловіка, тому так, я уявляла собі життя з людиною з інвалідністю.

Також згадала один із діалогів, який був днями у моєму діректі. Якийсь чоловік висловив мені свою прихильність та спитався про те, як я ставилася до протезів холостяка. Я тоді в моменті знизала плечами і відповіла просто: "А як до них можна ставитись? Як до того, що допомагає йому жити та рухатись". Ми живемо у час широкомасштабної війни, під час якої людей з інвалідністю стає більше, і це необхідно розуміти.

У третьому випуску шоу ви залишили проєкт. Терен сказав, що ви досі не відпустили минуле, не пережили втрату чоловіка на війні. Як ви відреагували на такі його слова?

Відреагувала спокійно та без надмірних емоцій. Значить це просто не моя людина, і не має жодного сенсу через це засмучуватися, а тим паче плакати. Проте, коли проєкт вийшов на екран, мені захотілося написати, що ніхто не має права давати оцінку чиїйсь втраті чи тим паче порівнювати ступінь її проживання на прикладі якихось знайомих. Все індивідуально. Мене його останні слова не зачепили, бо все сказане на мою адресу не мало жодного стосунку по відношенню до того, як я реально почувалася. Але все ж – я ні про що не шкодую, це був цікавий досвід.

Багато дівчат жаліється на жорсткі контракти. Про що ви маєте мовчати?

Мені здається, що прочитавши контракт та його умови кожна дівчина мала зробити для себе свій висновок та ухвалити внутрішнє рішення. Я своє ухвалила, і це привело мене до "Холостяка". Якось не дуже правильно, на мою думку, мусолити цю тему, адже це особисте рішення: до якого ніхто нікого не спонукав.

Ходили багато чуток, що більшість дівчат приходить на проєкт за піаром.

Можливо, це буде жорсткувата відповідь, проте як же це тупо мірятися тим хто з вас найщиріша, а тим паче сваритися на рахунок цього. Ти або щирий, або ні, і крапка. Тому, коли на реаліті постійно точилися ці розмови, то вже просто починало сіпатися око. Кожна дівчина знає свою мотивацію приходу на проєкт, і це мене не стосується. Я можу говорити лише за свою. Моя була – зацікавленість в людині та бажання загалом створити родину. Я лише могла коментувати якісь дії та вислови дівчат, які вони позиціонували, як аксіому. Здебільшого мені було просто смішно чи байдуже, коли я бачила якісь маніпуляції чи розбрати.

Кого ви бачите переможницею проєкту?

Мені здається, що в питанні кохання не може бути переможців чи переможених. Я не знаю, як проходило спілкування інших дівчат з Олександром, і що він під час цього відчував, а також не знаю, що саме він шукає. Проте, якщо йому вдалося закохатися на проєкті та зустріти свою людину – це круто, а що це саме за дівчина мені абсолютно байдуже.

З ким з дівчат у вас були конфлікти на проєкті?

Я намагалася не вступати у стан відкритого конфлікту ні з ким, бо це демотивує та виснажує. Звісно, якісь "атаки" на свою адресу доводилося відбивати, проте я вважаю, що метою мого перебування на проєкті були далеко не дівчата та тим паче якісь конфлікти з ними. Я просто намагалася чітко відповідати та відстоювати свою професійну позицію, як це було під час першої вечірки. Також було не зовсім приємно слухати потім з екрану, як дівчата дозволили собі коментувати тему мого минулого та робити якісь припущення на цей рахунок… В обличчя цього мені ніхто ніколи з них не казав, і я ніколи з ними це не обговорювала. Люди чомусь вирішили, що мають право розповідати скільки і кому треба горювати. Моя відповідь проста – такого права ні в кого немає.

Чи знайшли ви своє кохання після шоу?

Я - кохання, і я з нього складаюсь, в мені його просто неймовірна кількість. Проте, якщо говорити саме про чоловіка, то ні – я не створила родину та ще ні в кого не закохалась. Але я більше цього й не шукаю. Всьому свій час.

Після проєкту ви повернулися на службу. Чому ухвалили таке рішення?

Після завершення зйомок мені хотілося якогось ретриту та привести всі свої думки до ладу. Тоді я вирішила переїхати до Харкова, і в усьому розібратися, адже саме це місто давало мені у 2022-му році, під час ротації, відчуття дому та стовідсоткової реалізації. Колись це місто та його область дали мені сили жити далі після всього, що сталося. І як не парадоксально, але ці постійні тривоги та прильоти тоді приборкали мою внутрішню тривогу та змотивували працювати далі заради своїх людей.

Тому коли я туди потрапила знову та вступила в темп постійної комунікації, волонтерства та любові до міста (блін, ви бачили, як там люди ставляться до свого міста та до праці комунальників? Це просто неймовірно), визріло моє рішення. Після трьох місяців у Харкові, я зрозуміла, що маю повернутися на службу, бо це правильно. Це робило мене щасливою. Просто одного дня я дуже втомилася та вирішила дати собі шанс побачити цивільне життя, якого я не пам’ятала з 17-ти років. Так, я побачила, але не захотіла лишатися там надовго.

До речі, ви стали військовим журналістом до повномасштабного вторгнення чи після?

Я стала військовою журналісткою, коли ухвалила рішення вступити до Військового інституту імені Тараса Шевченка. Хочу одразу зробити на цьому акцент, адже люди мають певне не розуміння стосовно цієї професії, і проєкт "Холостяк" - та ситуація, яка там склалася – дуже добре це підсвітили. Коли людина йде навчатися до Вищого військового навчального закладу (не плутати з кафедрою) вона в першу чергу здобуває відповідні знання, як військова людина та отримує специфічні знання стосовно обраного фаху. Військові журналісти в першу чергу, як і всі інші військові є комбатантами, і це на пряму відрізняє їх від цивільних колег. Відповідно, військовий журналіст може застосувати зброю за призначенням, якщо це буде необхідно. Також, військовий журналіст має право на здійснення завдання безпосередньо в зоні бойових дій, де в першу чергу керується інтересами підрозділу в якому він виконує завдання.

Я не хочу розкидуватися пафосними фразами про роботу на нулі, бо коли це чую від деяких – мені дивно, проте все ж ми маємо право працювати там, куди часом не можуть бути допущені наші цивільні колеги. Загалом, військові журналісти "максимально інтегровані в Збройні сили України" та мають ексклюзивний доступ до подій, пов’язаних із опором українського народу російській агресії. Тобто, серед підрозділів, які відбивали російський напад, були мобільні пресгрупи. До них входили співробітники інформагентства "АрміяInform", Центральної телерадіостудії Військового телебачення, телерадіостудії МОУ "Бриз", які супроводжували наші війська і знімали їхню роботу із деокупації Київщини, Харківського контрнаступу, і т.д. В їхньому числі була і я. Це історичні кадри, які залишаться для наступних поколінь, щоб усі пам’ятали про підступний напад Росії та розуміли, якою ціною наші військові щодня виборюють наше право на незалежність. Тому, незважаючи на суперечку з іншою дівчиною, яка виникла під час проєкту "Холостяк", я хочу сказати впевнено: військові журналісти – це такі ж військові, яких не мають нівелювати в суспільстві.

На яких напрямках ви працювали?

Безпосередньо виконувала завдання на Харківському напрямку. Також, працювала в прифронтових селах Донеччини.

Що найстрашніше для вас на війні?

Мені ніколи не було страшно на війні тому, що поруч завжди були відважні воїни з лав Сил Оборони, які давали гідну відсіч ворогу та мінусували ворожі розрахунки та їхню техніку. Мені не було страшно, ні коли по нам починала працювата ворожа арта, ні під час того, як перед нами могла на міні підірватися машина. Поруч з нашими військовими я почувалася завжди безпечно, навіть за найбільш несприятливої обстановки. Проте, завжди було погано морально працювати в деокупованих селах та містах та бачити там наших людей… часом і дітей. Постійно згадую, як ми заходили в міста чи села, і бачили ці підвали, в яких жили люди під час окупації… Відчували цей нестерпний сморід, і в голові не вкладалося, як вони це взагалі витримали. Дуже своєю історію мене зачіпила старенька з міста Ізюм, яку звали Таїсія Василівна. Вона була дитиною під час Другої світової війни, а її батьки загинули на фронті. Мати померла в концтаборі, куди потрапила після доносу сусіда. Відтак, Таїсія Василівна росла в дитячому будинку.

Коли ми говорили, вона плакала, і казала, що ніколи не могла навіть подумати, що на її вік випаде ще одна війна. Усю окупацію бабця прожила в руїнах свого помешкання, а вибиті вікна заклала просто товстими ковдрами… Оце страшно. Дійсно. Також страшно працювати на ексумації, а особливо на такій, яка була в Ізюмі. 445 людей, які загинули під час обстрілів міста, тіла яких з землі викопують прямо при тобі. Відтак, десь стирчить чиясь нога, а від когось майже нічого не залишилося, хтось захований у мішку, а хтось взагалі абияк, і це легко пояснити, адже у перші дні широкомасштабного вторгнення люди ховали своїх сусідів та родичів прямо на подвір’ях будинків. Потім вже окупаційна влада ухвалила рішення перезахоронити всіх на кладовищі. Купа безіменних могил, на якихось просто написаний номер. Криміналісти тоді також знайшли братську могилу 17 військовослужбовців ЗСУ. Це був реально пекельний день. Купа емоцій, купа ненависті і запах, який здається ще вічність тримався у мене в голові.

На війні ви втратили чоловіка. Як ви дізналися про його загибель та як пережили цю трагедію?

Мій чоловік був військовим, починаючи з 2014-го року. Пройшов Майдан, добровольчі батальйони, згодом став офіцером. На момент початку повномасштабного вторгнення він був командиром взводу та виконував завдання під Херсоном. 12 березня 2022-го чоловік перестав виходити на зв’язок, і його стали вважати безвісти зниклим. На початку квітня 2022 року телефон чоловіка "ожив" та почав писати нам (мені, мамі, сестрі) про його загибель. Хтось по той бік екрана назвав прізвище, ім’я та посаду чоловіка й надіслав таке повідомлення: "К сожалению, ваш муж умер. Его тело возле четвертого канала. Можете забрать". Виявилося, що зі мною листувався росіянин, який просто знущався наді мною в листуванні та підштовхував до того, аби хтось приїхав забирати тіла на скинуту ним точку. Ми намагалися встановити, звідки йде сигнал телефона, шукали його по соціальних мережах та групах, пов’язаних із пошуком військовополонених, також я писала запити та "штурмувала" всі можливі організації. Трохи згодом дізналася про те, що в полі поблизу населеного пункту Степова Долина, що на Херсонщині, де, ймовірно, виконував завдання мій чоловік, лежать чотири тіла, до яких неможливо було підібратися. Понад рік Віктор вважався безвісти зниклим, а майже половину того часу його тіло та тіла його побратимів гнили в так званій сірій зоні.

Тривалий час його тіло не могли забрати, а потім ідентифікувати. Ніхто з нас не хотів вірити, що ті кістки з поля — це він і його побратими. Загалом, ніхто з українських воїнів не заслуговує гнити в полі, без можливості бути хоча би нормально похованим. Лише на початку жовтня 2022 року ті тіла змогли евакуювати з того бісового поля. Коли ДНК дало збіг, мені подзвонили і сказали: "Прийміть наші співчуття. Ваш чоловік загинув. Є збіг по ДНК". Потім я сама їздила в морг та укладала до труни з кістками військову форму та берці, вирішувала питання з похованням та організацією, адже родина чоловіка на той момент перебувала за кордоном. Все робила самостійно, і це було дуже важко морально…Тому коли я чую десь, що я недостатньо драматично розповідаю свою історію та не плачу на камеру - мене починає трусити від злості. Я нікому не побажаю пройти той шлях, який довелося пройти мені. Тому не сприймаю на свою адресу коментарів стосовно того, як і скільки мені треба було це проживати. Це лише моє, і про мене.