"Тікати" з Америки: чому деякі біженці жадають повернутися до України

Деякі українці, які через вторгнення РФ були вимушені виїхати за кордон, зокрема до США, мріють про повернення додому. Вони не можуть звикнути та дуже страждають через ностальгію. Про це йдеться в репортажі "Голосу Америки".

Зазначається, що після повномасштабного вторгнення до США переїхало понад пів мільйона українців. Більшість осідають і прилаштовуються до нового життя. Однак є люди, які прагнуть повернутися в охоплену війною Україну. Журналісти навели два приклади – історії двох українок, які були вимушені виїхати за кордон.

Зокрема, йдеться за 48-річну дизайнерку з Дніпра Вікторію Нікітіну, яка зараз мешкає у місті Сієтл штат Вашингтон. Вона вдень займається улюбленою справою – малює натюрморти. Ближче до вечора це заняття доводиться зупинити. Вночі вона вирушає на свою поки першу офіційну американську роботу – прибирає у Будинку для літніх людей. Тричі на тиждень вона з 23.00 до 7:00 пилотяжить, миє підлогу, протирає поверхні та виносить сміття.

Вона б могла знайти роботу ближче до своєї спеціальності, але не знає англійської. У Дніпрі жінка працювала дизайнеркою інтер'єрів. Говорить, що мала чималий попит у рідному місті, але на восьмому місяці повномасштабної війни, у жовтні 2022 року, коли вигулювали свого лабрадора Бігі біля будинку, над її головою, розірвалася ракета.

"Район Вікторії через близькість до стратегічного об'єкта постійно обстрілювали росіяни. Жінка довго вагалась, але прийняла непросте рішення – разом із Біги прилетіти до США, де вже давно проживала її донька. Вікторія стала учасницею програми you for you. Та перші місяці життя на американській землі для неї стало справжнім випробуванням", – йдеться у сюжеті.

Українка каже, що у Сієтлу впала у глибоку депресію, хотілось просто заплющити очі та прокинутися дома. Каже, що фізично знаходиться в Америці, а душа – в Україні, де залишилися друзі, робота.

Психологи стверджують: вимушене переселення може стати глибокою психологічною травмою. Найбільше на психіку впливають втрати та відчуття ізоляції.

"Це був не вибір, більшість людей біжать, рятуючи своє життя. У багатьох людей, які страждають на посттравматичний стресовий розлад, виникає почуття провини. Мовляв, чому я вижив, коли мій друг загинув, або помер член сім’ї", – пояснює психолог Скіп Різзо.

Друга історія – про Ірину Трігидько з Ірпеня. Вона також прилетіла до Вашингтону за такою ж програмою з чотирма дітьми та чоловіком. Спочатку думала, що приїхали лише на місяць – перепочити у сестри: "Але прибувши до Вашингтона, відчула повну безпеку для себе і для дітей. Я залишилася з дітьми, а чоловік не захотів і поїхав в Україну через справи", – розповіла жінка.

Йдеться, що Ірина закохалася у штат Вашингтон – тут вона відчуває себе у безпеці та вільною. Наразі мешкає у будинку сестри, яка виступила спонсором і повністю забезпечує сім'ю. Офіційно Ірина не працює: "Я перукар. Зараз можу тільки друзів обслуговувати, коли діти в школі", – запевняє українка.

Ірина каже, що триматись їй допомагає відповідальність за маленьких дітей. Проте, на думку психологів, сум за домом може виникнути пізніше, коли жінці доведеться зіштовхнутися з власними потребами: "Якщо у вас є діти, то першочергова ви відштовхуєтесь від їх потреб. І, можливо, це і є головною мотивацією – щоб діти були в безпеці, щоб у них був доступ до освіти й можливо до нового способу життя. Але в майбутньому може прийти сум за рідною країною, і людина може захотіти повернутися додому", – каже Скіп Різзо.

Він уточнює, що раніше такі розлади описувалися як ностальгія. Автори репортажу стверджують, що у США немає спеціальної програми для біженців, як це є, наприклад, у Швейцарії та Німеччині. Вікторія та Ірина можуть отримати від держави лише грошову допомогу, як малозабезпечені громадяни, та картки на їжу. Для обох жінок колом спілкування стала українська громада, де жінки відчувають, що можуть бути корисними. Вони проводять заняття у мистецьких таборах та україномовній школі.